ГОДИНА КЛАСНОГО КЕРІВНИКА: "СИН УКРАЇНИ - ІВАН ПУЛЮЙ"

1-й ведучий: Шепоче вітер тихо, тихо І чути подих далини... Родимий краю, рідна стріхо, Це мій привіт із чужини!

Десь за горою, між ланами, Де Гнилки, тиша залягла, Стоїш, Гримайлове коханий, Моя дідізно дорога.

Твої поля і запах рути, Пташині співи у гаю Мені довіку не забути, Як ранню молодість мою.

Ще прийде час, і я прилину До нив твоїх, на твій поріг, І приймеш ти, як батько сина, Мене з заблуканих доріг.

1-      й           учень: Багато їх, знаних і незнаних, знайшли притулок у далеких Канадах і Бразиліях, Америках і Аргентинах, Португаліях, Польшах... Серед них вчені зі світовими іменами — Улас Самчук, Іван Горбачевський, Іван Пулюй і багато, багато інших.

2-       й                ведучий: Іван Пулюй...

Він звідси родом, Малим стежками тут ходив І пив з джерел криштальну воду, І, певне, річку цю любив.

Яким же був тоді Гримайлів? Хто у сусідстві з ними жив? За цим куточком він тужив? Куди б не закидала доля, А Україну він любив І пам'ятав, з якого поля їв житній хліб і воду пив. 2учень: Коли земля-матінка спочивала під сніговою ковдрою, а річка ще не скресла від морозяного панцеру, народився великий син України — Іван Пулюй. Було це 2 лютого 1848 року, коли в хаті бургомістра Гримайлова Павла Пулюя та Ксенії Бурштинської народився хлопчик Іван.

3-     й           учень: 3 дитячих років його рука потягнулася до письма, душа — до Бога, а серце — до людини. І цей початок став отим продовженням, що не має кіния-краю ні в 50, ні в 70...

4-    й           учень: 3 гримайлівських полів, з гримайлівських лук і осель прийшли в його життя ранні роси і гіркі сльози, і заблищали вони на віях земляків його, українців, на вершинах світової науки.

1-    й           ведучий: Ти нелегкі пройшов дороги,

Ти тропи проклав нові, Вінки лаврові не тобі під ноги Поклали недруги твої.

За те, що просвітив людину, За те, що вивчив небозвід, Ми віддаєм тобі данину І прославляєм на весь світ.

Прости, великий наш земляче, За роки темні і глухі, За те, що били нас добряче, А все лишаємось сліпі.

Що мало знаємо про тебе, Але лиш часу треба нам І сили духу, певно, треба, Щоб розповісти все синам.

2-     й          ведучий: Іван Пулюй...

Він звідси родом, Малим стежками тут ходив І пив з джерел криштальну воду, І, певне, річку цю любив.

5-      й          учень: Шестилітнім хлопчиком батьки віддали його до школи, де він швидко опанував абетку, а згодом — латинський і готичний шрифти. Любив читати. Віддавав перевагу творам Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Миколи Костомарова, особливо захоплювався Шевченком. Коли Іванкові минуло 11 років, батьки його віддали до класичної міської гімназії у Тернополі. Через 8 років він закінчив її з відзнакою.

1-й ведучий: У селянській хатині родився я, Під сільською там стріхою зріс, Там до школи сільської ходив я, У селянській церковці моливсь. Швидко мчать літа-блискавиці, А в пам'яті все ожива: І мамина чиста криниця, І татові щирі слова, І рідна батьківська хата, Що в цілому світі одна.

2-й ведучий: Ти була небагата й непишна, Виглядаючи з саду у луг, Рясний цвіт обтрусили вишні На солом'яний твій капелюх.

Ти приймала щастя і лихо, Поважала мій труд і піт, Із-під сірої теплої стріхи Ти дивилася жалібно в світ.

Ти була мені, наче мати, Ти служила мені, як могла, — Кожна кроквочка, кожна лата Не жаліла для мене тепла.

6-     й           учень: У І9-річному віці І. Пулюй після закінчення Тернопільської гімназії пішки вирушив до столиці Австро-Угорщини, щоб продовжити навчання.

Покидаю Україну, Як матір рідненьку, Покидаю наш Гримайлів, Залишаю неньку. — Благословіть мене, мамо і тату, Благослови мене, роде, на вперті стежки, Маю рушати, треба рушати... Прощай, Україно, знедолений краю, Моя Україно, — навіки прощай! До Відня далека дорога, А скільки на ній лихоліть... Батьківського велич порога Добром над світами стоїть.

1-       й          ведучий: Будучи слухняним сином своїх батьків та маючи рекомендацію місцевого священика, Пулюй вступає на теологічний факультет Віденського університету. Та після закінчення університету на священика не висвячується, чим тяжко образив батьків, вони навіть зреклися сина. А якась невидима сила тягла його в інші, незвідані світи. І та сила перемогла.

7-     й                 учень: Сховатися од долі не судилось,

Ударив грім — і зразу шкереберть пішло життя, 1 ось усе, що мріялось, що снилось, За мить одну пішло у небуття.

2-     й           ведучий: В 1869 році І. Пулюй записався на філософський факультет, на фізико-математичну кафедру. Закінчивши університет, 1. Пулюй мав намір стати викладачем у Львові або Києві, але на працю в Київському університеті мала бути згода царської поліції. Вона її не дала, бо ім'я Пулюй значилося у списку "неблагонадійних".

8-     й                учень- До свого серця пригорни,

О, земле, Україна! Пришли, нарешті, з чужини Ученого і сина.

1-й ведучий: Та рідна Україна не прийняла його. Тому змушений працювати в лабораторіях Відня, Праги і чужій землі віддавати свій талант.

9-     й                учень:        Господь всевишній тебе благословив

Дарами, що нікому не відняти: Переклади і відкриття, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти.

10-     й               учень: Шугають життя буревії,

Дрімає роса в спориші. Є промені віри й надії, Х-промені просто в душі. 1-й ведучий: 3 якою гіркотою, болем і відчаєм дізнався 1. Пулюй, що його промені перехопили — світ сповіщений про рентгенівські промені, а сам Рентген став першим лауреатом премії Нобеля в галузі фізики.

11-                                      йучень:      Хай повіє тихий холод На мої гарячі рани, Хай думки мої остудить, Щоб я міг той світ забути, Де пропало добродійство.

12 учень:       Та знаю: доки сонце світу.

Не зникне правда у житті. О, принесіть, як не надію, То крихту рідної землі. Я притулю до уст її І так застигну, так зомлію... Хоч кухоль з рідною водою!.. Я тільки очі напою, До уст спраглілих притулю, Торкнусь душею вогненною.

1-      й               учень: Яке б мене не терло люте лихо,

Домівки світ у серці не зачах. Давно немає батьківської стріхи, А мамине оте благання тихе Я і до нині чую по ночах.

2-      й               учень: Не покидай мене, моя дитино,

І од того подвір'я джерело На світі є одним одна Вкраїна — Твоє життя і правда, і крило.

3-      й               учень: Не чекай мене, мамо, додому,

Я у рідний не вернуся край, Не виходь ти на стежину знайому, Коли в полум'ї весь небокрай.

Білим цвітом на землю сипне, І калина, і квіти привітні Будуть згадувать часто мене. 2-й ведучий: В 1905 році І. Пулюй побував у рідних місцях, з далекої Праги на могилу батьків привіз пам'ятник — останній дарунок сина своїм родичам.

16-й учень: Ой нема на рідний берег Броду-переходу, Не знайти до роду броду Через бистру воду.

Бистра річка — життя моє, Широка, глибока... Плине — тоне на тій річці Душа одинока.

Ой, вихопись, душе моя, Та змахни крилами, Полини, де рідна хата Стоїть між садами.

Ой, кого ж тобі позвати Із рідної хати? Глухо в хаті. Хіба встане З домовини мати?

Ой, нехай вона устане, На мене спогляне Та зо мною своє горе 1 щастя спом'яне.

Ой, я з материного горя Набирався сили, Матерні святі надії Дали мені крила.

Облетів я тими крильми Весь світ — Україну, Сяду, паду одпочити На вбогу могилу.

Убогая, низенькая, Забута могила, Вона в мене на Вкраїні — Родина єдина.

1-й ведучий: А через кілька літ не стало самого Івана Пулюя. 31 січня 1918 року наш великий і багатогранний діяч розпрощався зі своїм життям. Чужа празька земля прийняла його у свої холодні обійми, хоча вчений заповів перед смертю поховати його в Україні, поховати в рідному Гримайлові, де знайшли вічний спочинок його батьки — Павло та Ксенія Пулюї та його брат Микола і сестричка Марія.

3-      й          учень: О, Україно, о, рідний краю, —

Дитинства півзабутий теплий сон! Чи знаєш ти, що я один вмираю, А за свою молюсь до вік життя? Чи зрониш ти хоча б одну сльозинку За тих, що вмерли і пішли у небуття? Хай час для тебе зупинив свій біг, І посмутніло дзеркало природи, Та встав із наукових відкриттів своїх, Щоб вічно жити із своїм народом.

3-                                        йучень:       Всевишній! Я Тобі молюся, Молекул космосу Твого...

Де Ти, хто Ти — даремно б'юся, Ні, не збагну повік свого! Вовік науці не обняти Всього, що Ти создав — єси... Даремно розум наш крилатий Шукає краю небеси! Знемігшися, на ту пилинку Спускається, що ми звемо Вселенною, — що на хвилинку Ті в імперії рвемо. І тут безодня животвору, І тут премудрість без кінця... Однаково горі і долу Сіяє світ Твого лиця.

3-      й          учень: У вечірню зимову хвилину

Ви думками згадайте мене, І до вас я душею прилину, Бо розбудить ваш спогад мене. А як вістка прийде з України, Що вже вільна страждальна земля, Що воскресла з тяжкої руїни Самостійна держава свята, То до мене, на мою могилу Тую вістку мені принесіть, А мармуровую плиту похилу Синьо-жовтим прапором вкрасіть.

Заспівайте тоді "Ще не вмерла", Хай почує зболіла душа — З очей скотяться радості перла На могилу, як рання роса.

(Лунає "Ще не вмерла Україна ")