"ТРАГЕДІЯ XX СТОЛІТТЯ" (ДО РІЧНИЦІ ТРАГЕДІЇ ЧОРНОБИЛЯ)
26 квітня 1986 року... Ця дата назавжди залишиться в пам'яті людства. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум'я.
Щоб зненацька боляче вжалити, Лишаючи то рану, то синця, Метається, мов звір, несамовито Цей атом, незбагненний до кінця. А думалось: впокорений, слухняний, Гадалося, служитиме, як слід. Та вибухнув пекельно день весняний Так, що здригнувсь тривожно всенький світ. Зів'яв пейзаж, зробивсь таким пасивним. Вгорнулось місто в незвичайний дим. І мирний атом, ставши агресивним, Націлився на села і сади...
(К. Лазаренко. "Я непокоюсь, як усі поети ") Біда, що сталася, відгукнулася болем в серцях мільйонів людей, схвилювала міжнародну громадськість. Наша країна вперше мала справу з такою грізною силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю. А трагедія кожну мить наростала, Мов зібрала зі світу пожежі розплата, війну, І, немов з Хіросіми, з безодні повстала, Перед людством відкривши свою таї чу.
(М. Сингаївський. "Обпалена мужність ") Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Шашенок, який заступив тієї ночі на зміну. Його, обпаленого й опроміненого, винесли на руках пожежники й лікарі, і він встиг ще простогнати: "Там... Валера..." Втратив свідомість. Більше вона до нього не повернулась. Тіло його вивезли із зони і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою, і пам'яттю... Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук.
... По сипкому піску Йшли невидимі ноги І вервечку чітку і легку Своїх босих слідів Пропечатали перед нами...
Бігли босі сліди, А пісок тільки спалено вився, Шепотів, шерхотів, В стежку шлейфом світився. А ми німо дивилися — От проява, напевно, яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?!
(І. Драч. "Чорнобильська мадонна ") У ту квітневу ніч начальником чергового пожежного караулу був лейтенант Володимир Правик. Він першим ступив назустріч атомній біді. Ступив за бар'єр, за межу можливого, ступив туди, де звичайна людська доля бере новий початок — безсмертя. І стояв, доки вистачило сили. Перший удар на себе, Перший вогонь на себе — Так одчайдушний Данко Людям віддав своє серце. Він, як ніхто інший у ту хвилину, розумів, що необхідно з неухильною точністю з'ясувати, що ж сталося. Якщо радіація, через яку зашкалили прилади — це лише разовий викид, то все не так трагічно. Принаймні для тих, хто прийде їм на допомогу! (Про себе мови не було: свою долю він уже взяв...) Але якщо реактор зруйнований, то треба, щоб про це дізналися ті, хто внизу. Аналізуючи можливі варіанти, підраховуючи основні зони загоряння, визначаючи вогненні рубежі, Володимир Правик думав і про людей, яких він відправить в бій з вогнем.
* Зойкнула Земля чаїним криком:
— Сину, вбережи і захисти! — Вийшла мати із іконним ликом:
— Йди, синочку. Хто ж, коли не ти? Спалахнуло небо, впало крижнем:
— Сину, вбережи і захисти! — Вийшла жінка з немовлятком ніжним:
— Йді^коханий. Хто ж, коли не ти?
І вони ступили у вируюче полум'я, в ту смертельну радіацію. І за наказом командира, і за покликом совісті...
... І уже ні сина, ані мужа. Лиш розверсті зоряні поля... Та пліч-о-пліч стали біль і мужність, Дух і воля. Небо і Земля.
(Світлана Йовенко. "Вибух") Володимир Правик мав у своїх руках всі права пожежника. Всі, крім одного — не було в юного лейтенанта права на помилку.
Як свідчать розрахунки, в момент аварії, після сигналу тривоги, який дав Правик, — кожний боєць його караулу всі нормативи перевиконав. Хроніка того періоду їхнього життя:
... Через 180 секунд караул на чолі з Правиком був уже на місці виклику тривоги, поданої сигналізацією.
... Через 120 секунд Правик уже прийняв найбільш прийнятне рішення. Правильно оцінивши ситуацію, він відправив свій загін на дах машинного залу.
Коли біда Чорнобильська війнула, Коли упав наладчик неживим, Був першим тут начальник караулу Володя Правик з воїнством своїм. Дивлюсь в його лице — Ось-ось розправить одну зморшку Між густенних брів Чудовий хлопець, Володимир Правик, З тих, чиє серце — гордість матерів.
(Л. Ошанін. "Балада ")
Уже проклали магістральну лінію, яка вела на дах. А вогонь все лютував, не вщухав. Необхідно було з'ясувати всю ситуацію. В розвідку пішли лейтенанти Правик і Кібенок.
До цього вони вже діяли пліч-о-пліч. Одними училищними коридорами ходили декілька років тому... В одній і тій же аудиторії слухали лекції... Гуляли по одних і тих же вулицях Черкас... Та один про одного не знали нічого. І лише на цьому фатальному рубежі їхні долі схрестилися і злилися в єдине яскраве життя-безсмертя.
Побачивши миготливі відблиски, біля яких здувався і тік бітум, Правик зрозумів: графіт — радіоактивний, розпечений. Тут вже не потрібні були жодні прилади, щоб виявити, якій радіації він піддається. Це ж зрозумів і Кібенок.
А полум'я розповзалось по покрівлі, жадібно поглинаючи метр за метром. Бітум плавився і тік, наповнюючи повітря задушливим перегаром.
Правик зазирнув у пройму — звідти висвічувало зловіще, дивно незвичне і нестерпно зеленувате сяйво. Ось вони миті подвигу. Пломінь у небі квітує, Котить хвилі Дніпро. Чорнобиль, тебе врятуємо, Спільне ти наше добро.
(К. Крашкевич. "Не хвилюйся, плането!")
Правик по рації передав: "Виклик № 3", за яким всі пожежні машини Київської області повинні були негайно вирушити до Прип'яті.
На допомогу примчав і начальник пожежної частини, майор Л.П. Те- лятников. Леонід Петрович був на той час у відпустці. Та дізнавшись про пожежу, негайно викликав машину і помчав до товаришів. Ніколи в житті не було у нього дороги більш тривалої й важкої, ніж ця — завдовжки у хвилини.
Він прибіг до станції через прохідну з іншого від пожежних машин боку, і побачена картина приголомшила його: відкритий реактор, а зверху над його смертоносним диханням, на величезній висоті, метушилися маленькі постаті.
Зруйноване апаратне відділення четвертого енергоблоку. З тріском палала величезна площина покриття над машинним залом і допоміжним корпусом. Навкруги, разом з вогнем, вирував задушливий дим. Розжарений киплячий бітум пропалював взуття, одежу, в'їдався в шкіру. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки, болю, втрачали сили, падали.
Леонід Телятников бачив, як Кібенок разом з Правиком з'являлися саме там, де комусь ставало нестерпно важко, де потрібна була їхня допомога.
Лейтенанти — мужність і звитяга, Від Землі ви набирали сили... Ще далеко десь до саркофага, Та вогонь життям ви зупинили. Першим важко, ви ж були найперші. Із вогню та в полум'я шугали, Не до подвигів і не до звершень, — Ви ж собою людство заступали.
(М. Сингаївський. "Обпалена мужність ")
Не мислячи про пишні фоліанти,
Впліта Вітчизна квіти у вінок
Вам, хлопчики, герої — лейтенанти
Володя Правик, Віктор Кібенок.
Героям надлюдського горіння
Не буде забуття: бо день по дню,
Зближаючи тривожні покоління,
Знов молодість на лінії вогню.
Вогонь став рватись до третього енергоблоку...
Що буде, враз обидва зрозуміли, —
Реактор другий тільки б зберегти,
їм у собі знайти б незначні сили —
Не дать вогню в сусідній блок пройти!
І пломінь збили!
(Л. Ошанін. "Балада") Ціною життя відважних і безсмертних третій реактор було врятовано. Героями, як відомо, не народжуються. Ними стають. Деякі пожежники на дах енергоблоку, незважаючи на смертельну радіацію, виходили повторно. Всі вони знали, що борються з вогнем в умовах небезпеки, яку вивергає атомний реактор, але ніхто поста не залишив, і продовжували бій. На п'яту годину ранку пожежу за допомогою прибулих вогнеборців із багатьох інших частин було ліквідовано.
Станцію врятували. Всі 28 пожежників затулили її собою. Всі сміливо і до кінця виконали службовий обов'язок, свою присягу. Шестеро загинули, але увійшли у безсмертя. Вони грудьми закрили мільйони людей. Із вогню у безсмертя, смерть поправши, ступили вони, Та з такого вогню не виходив ніхто ще в житті.
Жити можна і в затінку, — поринати в розкішні весни,
А вмирати доводиться перед людством на видноті.
Вийти з полум'я — значить себе подолати не раз,
Перевірити мужністю волю і вдачу свою.
І щоб вижити — мати життя, хоч на крок, про запас,
І відчути душею: супроти негоди стою!
Я, обпалений атомним, лютим, нещадним вогнем, —
Хочу вижити, хочу приборкати ядерну смерть.
1 на себе поглянути завтрашнім, сонячним днем,
Легко, наче хлопчисько, ступити на твердь.
Щоб земля не хиталась від струсів, від полум'я і смертей,
А світилась промінням — черешні, трави, чи річки,
Щоб садами цвілась та у снах колисала дітей.
Лиш земля виліковує всі недуги і душі людські...
Прости їх, земле, за жадання —
Лишитись, хоч на крок, живими.
Вони ж, повір, не знали страху,
Перед вогнем не зупинились.
І честі роду не зганьбили
Відступністю чи боягузтвом...
(М. Сингаївський. "Обпалена мужність")
Заснули вони на новому підмосковному Митинському кладовищі. Скромні плити будуть вічно нести імена:
Правика Володимира Павловича, українця, Кібенка Віктора Миколайовича, українця, Тишури Володимира Івановича, росіянина, Ігнатенка Василя Івановича, білоруса, Ващука Миколи Васильовича, українця, Титенка Миколи Івановича, українця, які собою закрили нас від лиха.
Ви — безумство хоробрих — все назавжди зріднили собою: Землю сущу і лютий вогонь, і відвагу людську. Нам лишається пам'ять, що світить життям і любов'ю, Тим високим життям, що, як серце, дається лиш раз на віку.
(М. Сингаївський. "Обпалена мужність")
Героїзм миті, або мить героїзму, завжди поступаються місцем буденній роботі. Але будні — зовсім не звичайні. Вони також героїчні — в небезпечну зону до атомної станції можна було в'їхати тільки на бронетранспортері, в респіраторах.
За перші дні, тижні, які минули після аварії, зроблено надзвичайно багато, завдяки чому і вдалося локалізувати осередок небезпеки, розв'язати проблему величезної технічної складності, що до Чорнобиля ніхто ніколи в світі не робив.
На атомну станцію в перші ж дні прибули унікальні машини, маніпулятори, які мали замінити роботу людей в екстремальній обстановці. Але яка б "розумна" техніка не працювала, всім зрозуміло, що людину, її мужність, самопожертву і героїзм у цій ситуації ніхто і ніколи не замінить.
Під посиленим натиском радіації відважно діяли і померли в Москві від опіків і опромінення досвідчений інженер Олександр Акімов, оператор Анатолій Кургуз, Олександр Лелеченко. Вони до кінця виконали свій обов'язок.
Чи знаєш ти, світе, як сиво ридає полин?
Як гяжко, як тужно моєму народу болить!
Герої Чорнобиля вже відомі всьому світові, їхні портрети були на чільному місці у пресі, залишилися на полотнах і стендах, в розумі і серцях людей. Багато з них навічно стали на свої пости — і стоять в бронзі, граніті, сталі.
Ви — безумство хоробрих, що людству звитягу явили, Що у ніч вогнебійну забули про звичне, своє. Ви уже з потойбіч — від землі брали подих осінній і сили — Крок зробили і подвиг, з якого народ постає. Ви — коріння народу і його верховіття, У жорстокім двобої приборкали хижий вогонь, Залишивши у спадок — нащадкам, ровесникам, дітям — І звитягу, і поступ атаки, що в пам'яті б'ється до скронь.
(М. Сингаївський. "Обпалена мужність")
Всьому світові за короткий час стала відома цифра 904. Цей рахунок став паролем колективізму, товариськості, взаємодопомоги. Тисячі, мільйони людей — шахтарі і хлібороби, вчені і металурги, учні і студенти, пенсіонери — за покликом серця переказували свої збереження на цей банківський рахунок — у фонд Чорнобиля. Наче струмочки, зливалися вони в океан людської доброти і благородства. Чорнобильська трагедія обпалила душу кожного, стала особистою бідою.
У фонд Чорнобиля переказано понад півмільярда карбованців, а в іноземній валюті — 1 млн. 354 тисячі інвалютних карбованців. Це — дар прогресивних людей планети. Сюди йшли в'єтнамські донги і польські злоті, індійські рупі і японські єни, англійські фунти стерлінгів і долари СІЛА.
Житель Воронежа Олександр Іванович Шестаков в травні 1986 року переказав у фонд Чорнобиля зі своїх збережень 2306 крб., у вересні того ж року — ще 2910 крб.
З Омська до Чорнобиля надійшла посилка з корінням женьшеню, її прислав пенсіонер Борис Карпович Кушкін.
Велику допомогу чорнобильцям надала грузинська сім'я Калівідзе, подружжя-винахідники. За численні науково-технічні відкриття, винаходи і практичні застосування вони одержали премію — 20 тис. крб., і всю цю
винагороду Тамаз і Гіна Калівідзе перерахували у фонд Чорнобиля в листопаді 1986 року.
Десятки тисяч людей простягнули руку допомоги Чорнобилю в години тяжкої біди — робітники та інженери, вчені і спеціалісти, медики і воїни... їхня героїчна праця з ліквідації наслідків аварії — справжній подвиг.
У винятково складних умовах спроектували і звели унікальну споруду саркофага. Вона не має аналогів у вітчизняній та світовій практиці. Її оснащено досконалим устаткуванням, діагностичною апаратурою і засобами контролю. Всю цю техніку в короткі строки виготовили і надіслали в Чорнобиль сотні трудових колективів країни. Гриф "Чорнобиль" був рівнозначний "в першу чергу". Зруйнований реактор перестав бути джерелом радіоактивного забруднення навколишнього середовища.
Єднання душ, почуттів, трудових зусиль тисяч і тисяч людей — ось що перемогло стихію. Роботу було виконано велетенську. Та велич духу людей ще більша.
Із небезпечної зони було переселено 116 тис. чол. їх сердечно зустріли в інших районах. Влаштували на роботу, забезпечили всім необхідним.
Для атомників-енергетиків за кілька десятків кілометрів від Прип'яті збудовано місто Славутич. Його звели посланці всіх республік.
А для людей, які залишили небезпечну зону, трудівниками збудовано тисячі осель — зручні котеджі з водогоном, газом, господарські будівлі. Так, час мине, і землю ми загоїм, 1 люди повертають в хати...
(77. Горлач. "Гніздо ")
Наш земний уклін, наша довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи своїм здоров'ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю.